Стихи Тараса Шевченко на украинском языке



Чи то недоля та неволя...


Чи то недоля та неволя, 
Чи то літа ті летячи 
Розбили душу? Чи ніколи 
Й не жив я з нею, живучи 
З людьми в паскуді, опаскудив 
І душу чистую?.. А люде! 
(Звичайне, люде, сміючись) 
Зовуть її і молодою, 
І непорочною, святою, 
І ще якоюсь... Вороги!! 
І люті! люті! Ви ж украли, 
В багно погане заховали 
Алмаз мій чистий, дорогий, 
Мою колись святую душу! 
Та й смієтесь. Нехристияне! 
Чи не меж вами ж я, погані, 
Так опоганивсь, що й не знать, 
Чи й був я чистим коли-небудь, 
Бо ви мене з святого неба 
Взяли меж себе — і писать 
Погані вірші научили. 
Ви тяжкий камень положили 
Посеред шляху... і розбили 
О його... бога боячись! 
Моє малеє, та убоге, 
Та серце праведне колись! 
Тепер іду я без дороги, 
Без шляху битого... а ви! 
Дивуєтесь, що спотикаюсь, 
Що вас і долю проклинаю, 
І плачу тяжко, і, як ви... 
Душі убогої цураюсь, 
Своєї грішної душі!


***


Якби з ким сісти хліба з'їсти...


Якби з ким сісти хліба з'їсти, 
Промовить слово, то воно б, 
Хоч і як-небудь на сім світі, 
А все б таки якось жилось. 
Та ба! Нема з ким. Світ широкий, 
Людей чимало на землі... 
А доведеться одиноким 
В холодній хаті кривобокій 
Або під тином простягтись. 
Або... Ні. Треба одружитись, 
Хоча б на чортовій сестрі! 
Бо доведеться одуріть 
В самотині. Пшениця, жито 
На добрім сіялись лану, 
А люде так собі пожнуть 
І скажуть: «Десь його убито, 
Сердешного, на чужині...» 
О горе, горенько мені!


***


Якось-то йдучи уночі ...


Якось-то йдучи уночі 
Понад Невою... та, йдучи, 
Міркую сам-таки з собою: 
«Якби-то,— думаю,— якби 
Не похилилися раби... 
То не стояло б над Невою 
Оцих осквернених палат! 
Була б сестра, і був би брат, 
А то... нема тепер нічого... 
Ні бога навіть, ні півбога. 
Псарі з псарятами царять, 
А ми, дотепні доїжджачі, 
Хортів годуємо та плачем». 
Отак-то я собі вночі, 
Понад Невою ідучи, 
Гарненько думав. І не бачу, 
Що з того боку, мов із ями, 
Очима лупа кошеня — 
А то два ліхтаря горять 
Коло апостольської брами. 
Я схаменувся, осінивсь 
Святим хрестом і тричі плюнув 
Та й знову думать заходивсь 
Про те ж таки, що й перше думав.




***


Умре муж велій в власяниці...



Умре муж велій в власяниці. 
Не плачте, сироти, вдовиці, 
А ти, Аскоченський, восплач 
Воутріє на тяжкий глас. 
І Хомяков, Русі ревнитель, 
Москви, отечества любитель, 
О юбкоборцеві восплач. 
І вся о Р у с с к а я б е с е д а, 
Бо глас єдиний ісповєдуй 
Свої гріхи. 
І плач! і плач!




***




Сестрі


Минаючи убогі села 
Понаддніпрянські невеселі, 
Я думав: «Де ж я прихилюсь? 
І де подінуся на світі?» 
І сниться сон мені: дивлюсь, 
В садочку, квітами повита, 
На пригорі собі стоїть, 
Неначе дівчина, хатина, 
Дніпро геть-геть собі розкинувсь! 
Сіяє батько та горить! 
Дивлюсь, у темному садочку, 
Під вишнею у холодочку, 
Моя єдиная сестра! 
Многострадалиця святая! 
Неначе в раї, спочиває 
Та з-за широкого Дніпра 
Мене, небога, виглядає. 
І їй здається — виринає 
З-за хвилі човен, доплива... 
І в хвилі човен порина. 
«Мій братику! моя ти доле!» 
І ми прокинулися. Ти... 
На панщині, а я в неволі!.. 
Отак нам довелося йти 
Ще змалечку колючу ниву! 
Молися, сестро! будем живі, 
То бог поможе перейти.




***


Не для людей, тієї слави


Не для людей, тієї слави, 
Мережані та кучеряві 
Оці вірші віршую я. 
Для себе, братія моя!
Мені легшає в неволі, 
Як я їх складаю, 
З-за Дніпра мов далекого 
Слова прилітають. 
І стеляться на папері, 
Плачучи, сміючись, 
Мов ті діти. І радують 
Одиноку душу 
Убогую. Любо мені. 
Любо мені з ними. 
Мов батькові багатому 
З дітками малими. 
І радий я і веселий, 
І бога благаю, 
Щоб не приспав моїх діток 
В далекому краю. 
Нехай летять додомоньку 
Легенькії діти. 
Та розкажуть, як то тяжко 
Було їм на світі. 
І в сім'ї веселій тихо 
Дітей привітають, 
І сивою головою 
Батько покиває. 
Мати скаже: бодай тії 
Діти не родились. 
А дівчина подумає: 
Я їх полюбила.


***


І багата я


І багата я, 
І вродлива я, 
Та не маю собі пари, 
Безталанна я. 
Тяжко, тяжко в світі жить 
І нікого не любить, 
Оксамитові жупани 
Одинокій носить. 
Полюбилась би я, 
Одружилась би я 
З чорнобривим сиротою, 
Та не воля моя! 
Батько, мати не сплять, 
На сторожі стоять, 
Не пускають саму мене 
У садочок гулять. 
А хоч пустять, то з ним, 
З препоганим старим, 
З моїм нелюбом багатим, 
З моїм ворогом злим!


***


Зацвіла в долині ...


Зацвіла в долині 
Червона калина, 
Ніби засміялась 
Дівчина-дитина. 
Любо, любо стало, 
Пташечка зраділа 
І защебетала. 
Почула дівчина 
І в білій свитині 
З біленької хати 
Вийшла погуляти 
У гай на долину. 
І вийшов до неї 
З зеленого гаю 
Козак молоденький; 
Цілує, вітає, 
І йдуть по долині, 
І йдучи співають. 
Як діточок двоє, 
Під тую калину 
Прийшли, посідали 
І поцілувались. 
Якого ж ми раю 
У бога благаєм? 
Ран у серце лізе, 
А ми в церкву лізем, 
Заплющивши очі,— 
Такого не хочем. 
Сказав би я правду, 
Та що з неї буде? 
Самому завадить, 
А попам та людям 
Однаково буде.




***


Дівичії ночі


Розплелася густа коса 
Аж до пояса, 
Розкрилися перси-гори, 
Хвилі серед моря; 
Засіяли карі очі, 
Зорі серед ночі, 
Білі руки простяглися — 
Так би й обвилися 
Кругом стану. І в подушку 
Холодну впилися, 
Та й заклякли, та й замерли, 
З плачем рознялися.
«Нащо мені коса-краса, 
Очі голубині, 
Стан мій гнучий... коли нема 
Вірної дружини, 
Немає з ким полюбитись, 
Серцем поділитись... 
Серце моє! серце моє! 
Тяжко тобі битись 
Одинокому. З ким жити, 
З ким, світе лукавий, 
Скажи мені... Нащо мені 
Тая слава... слава. 
Я любить, я жити хочу 
Серцем, не красою! 
А мені ще й завидують, 
Гордою і злою 
Злії люди нарікають. 
А того й не знають, 
Що я в серці заховала... 
Нехай нарікають, 
Гріх їм буде... Боже милий, 
Чому ти не хочеш 
Укоротить свої темні, 
Тяжкі мені ночі!.. 
Бо я вдень не одинока — 
З полем розмовляю, 
Розмовляю і недолю 
В полі забуваю, 
А вночі...» — та й оніміла, 
Сльози полилися... 
Білі руки простяглися, 
В подушку впилися.




***


В казематі


Згадайте, братія моя… 
Бодай те лихо не верталось, 
Як ви гарнесенько і я 
Із-за решотки визирали. 
І, певне, думали: "Коли 
На раду тиху, на розмову, 
Коли ми зійдемося знову 
На сій зубоженій землі?” 
Ніколи, братія, ніколи 
З Дніпра укупі не п'ємо! 
Розійдемось, рознесемо 
В степи, в ліси свою недолю, 
Повіруєм ще трохи в волю, 
А потім жити почнемо 
Меж людьми, як люде. 
А поки те буде, 
Любітеся, брати мої, 
Украйну любіте 
І за неї, безталанну, 
Господа моліте. 
І його забудьте, други, 
І не проклинайте. 
І мене в неволі лютій 
Інколи згадайте.




***


Буває, в неволі іноді згадаю ...



Буває, іноді старий 
Не знає сам, чого зрадіє, 
Неначе стане молодий, 
І заспіває... як уміє. 
І стане ясно перед ним 
Надія ангелом святим, 
І зоря, молодость його, 
Витає весело над ним. 
Що ж се зробилося з старим, 
Чого зрадів оце? Того, 
Що, бачите, старий подумав 
Добро якесь комусь зробить. 
А що ж, як зробить? Добре жить 
Тому, чия душа і дума 
Добро навчилася любить! 
Не раз такому любо стане, 
Не раз барвінком зацвіте. 
Отак, буває, в темну яму 
Святеє сонечко загляне, 
І в темній ямі, як на те, 
Зелена травка поросте.


***


Бували войни й військовії свари...


Бували войни й військовії свари: 
Галаґани, і Киселі, і Кочубеї-Нагаї 
Було добра того чимало. 
Минуло все, та не пропало, 
Остались шашелі: гризуть, 
Жеруть і тлять старого дуба... 
А од коріння тихо, любо 
Зелені парості ростуть. 
І виростуть; і без сокири, 
Аж зареве та загуде, 
Козак безверхий упаде, 
Розтрощить трон, порве порфиру, 
Роздавить вашого кумира, 
Людськії шашелі. Няньки, 
Дядьки отечества чужого! 
Не стане ідола святого, 
І вас не стане,— будяки 
Та кропива — а більш нічого 
Не виросте над вашим трупом. 
І стане купою на купі 
Смердячий гнів,— і все те, все 
Потроху вітер рознесе, 
А ми помолимося богу 
І небагатії, невбогі.


***


Барвінок цвів і зеленів...



Барвінок цвів і зеленів, 
Слався, розстилався; 
Та недосвіт перед світом 
В садочок укрався.
Потоптав веселі квіти, 
Побив... Поморозив... 
Шкода того барвіночка 
Й недосвіта шкода!


***


Так в пилу на шляху наша мова була,
І мислива рука її з пилу взяла.
Полюбила її, обробила її,
Положила на ню усі сили свої,
І в народний вінець, як в оправу, ввела,
І, як зорю ясну, вище хмар піднесла.
І на злість ворогам засіяла вона,
Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.
І сіятиме вік, поки сонце стоїть,
І лихим ворогам буде очі сліпить.
Хай же ті вороги поніміють скоріш,
Наша ж мова сія щогодини ясніш!
Хай коштовним добром вона буде у нас,
Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас,
Щоб, поглянувши сам на створіння своє,
Він побожно сказав: «Відкіля нам сіє?!»


***


Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок насаджу.
Посиджу я і походжу
В своїй маленькій благодаті.
Та в одині-самотині
В садочку буду спочивати.
Присняться діточки мені,
Веселая присниться мати,
Давнє-колишній та ясний
Присниться сон мені!.. і ти!..
Ні, я не буду спочивати,
Бо й ти приснишся. І в малий
Райочок мій спідтиха-тиха
Підкрадешся, наробиш лиха…
Запалиш рай мій самотний.




***


За сонцем хмаронька пливе


За сонцем хмаронька пливе,
Червоні поли розстилає
І сонце спатоньки зове
У синє море: покриває
Рожевою пеленою,
Мов мати дитину.

Оцени пост:
  • 0
 
* 27-04-2016 * All Greetings * 311 * 0



Смотрите посты по теме:




Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт фото и видео приколов БУГАГА.РУ, как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться, либо зайти на сайт под своим именем.

Зарегистрированные пользователи имеют ряд преимуществ, в том числе видят гораздо меньше рекламы.

Комментарии


Информация

Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.

БУГАГА.РУ
в социалках





НАВИГАЦИЯ